«Я брала інтерв’ю у шести президентів України, а зараз порпаюся на барахолках за 2000 км від дому»: чим займаються українські біженці за кордоном

24 лютого 2022 року змінило життя всіх українців, багато з яких шукали притулку від війни за кордоном. «ФАКТИ» поговорили з біженцями, які наразі перебувають в різних країнах, поставивши їм одні й ті ж самі запитання:

1. Як і коли ви потрапили в приймаючу країну? 2. Що вас в ній вразило приємно, а що — ні? 3. Ваші головні здобутки та втрати за три роки на чужині? 4. За ким і за чим в Україні ви найбільше сумуєте? 5. Чи збираєтесь ви повертатися після закінчення військових дій додому й чому?

Сьогодні читайте відповіді наших наступних респондентів з Німеччини та Італії.

«Тоді я почала думати: «А що ти можеш робити, Наташо?»

Наталя Маренко, Запоріжжя. Журналіст. Наразі живе у Німеччині, в Дрездені.

ВІДЕО ДНЯ

1. У Дрезден я приїхала 6 березня 2022 року. Покликав молодший син, який із родиною вже 15 років живе в Німеччині. Він має фах архітектора. Закінчив інститут у Дрездені. Коли почалося широкомасштабне вторгнення, його квартира стала прихистком для багатьох українців: і родичів, і не тільки.

Вони жили у нього, поки він не знаходив їм дах над головою, залучаючи всіх знайомих і незнайомих німців. І ті приходили і забирали наших людей з собаками, котами, папугами, дітьми і старими, з розтрощеними кулями валізами, дитячими візочками… У німецькому суспільстві тоді був дуже потужний підйом…

РЕКЛАМА

Я теж спочатку жила пів року у сина. Потім місто мені виділило крихітну однокімнатну соціальну квартиру.

2. Чесно кажучи, те, що спочатку викликало захват і подив у Німеччині, як і те, що різко не сприймалося, вже давно стало звичним. Проживши тут більше трьох років, вже не так реагуєш ні на архітектурні красоти і картинні галереї, ні на німецьку бюрократію і черги на кілька місяців до лікарів-фахівців… Але як би ти не вважав, що щось в Україні краще, а тут гірше, ти «не виступаєш». Насамперед через почуття вдячності до цієї країни, яка нас прихистила.

3. Мої головні здобутки — те, що я не випала з соціуму через те, що опинилася далеко від дому і не могла безпосередньо займатися професією. До війни я працювала в Запорізькій телерадіокомпанії «АЛЕКС». У мене було насичене професійне життя. З цікавими інтерв’ю, прекрасними проєктами, відрядженнями, подорожами, виставками. Я відчувала себе повністю реалізованою. І тут — війна…

РЕКЛАМА

«У мене було насичене професійне життя. З цікавими інтерв’ю, прекрасними проєктами, відрядженнями, подорожами, виставками…» — згадує Наталя

Коли опинилася у Німеччині, почала вчити мову і пробувала знайти роботу. Хоч українських пенсіонерів після 60-ти на роботу не відправляють. Але вираховують повну суму нашої пенсії з німецької соцдопомоги. При тому самі німці йдуть на пенсію в 67. І я зустрічала літніх працівників-німців і в банку, де мене обслуговувала сивенька пані на інвалідному візку, і в супермаркетах, де з дідів-охоронців мало не пісок сипався, і в лікарнях на рецепціях, і на касі в магазинах…

Розіслала купу резюме. А у відповідь — тиша… Зрозуміла, що роботодавці не горять бажанням брати українців старшого віку, які можуть будь-якої миті або захворіти, або повернутись додому. І на такі вакансії, де немає особливого фізичного навантаження, вони здебільшого беруть місцевих. Влаштовують своїх мам, бабусь, знайомих. Нам же, біженцям, лишається робота в будинках перестарілих, прибирання готелів та басейнів, миття підлоги в школах, праця на заводах тощо. Тобто все те, що я фізично уже не потягну. Але мені таке й не пропонували.

Тоді я почала думати: «А що ти можеш робити, Наташо?» Ще до широкомасштабного вторгнення я захоплювалася виготовленням прикрас з натурального каміння, але робила це вряди-годи. Брала ідеї у природи: її квіти, жучки, павучки, метелики, морські коники ставали елементами у моїх кольє, намистах, сережках. Однак відкривати свій бізнес в Німеччині на основі цього хобі я не наважилась. Мороки і документів та звітності купа, а прибутку, на який так сподіваєшся, може і не бути. Європейки, на відміну від українок, байдужі до прикрас.

РЕКЛАМА

Це я зрозуміла, коли намагалася торгувати своїми виробами на блошиних ринках, їх тут ще називають фломарктами.

Резервувала столик на «блошці», і на вихідних ми з онучкою намагалися продати хоча б щось. На жаль… Ну не люблять вони прикраси. Нема попиту. Лише якась німкеня купила моє намисто під назвою «Лавандова ніжність і червоний мак». Вона колись у молодості відвідувала Київ, закохалася у це місто і хотіла на згадку мати щось українське. І один німецькій хлопець купив своїй українській дівчині кольє та сережки…

Коли Наталя виготовляла маленьких янголів захисникам на фронт, їй допомагала онучка Тамара

Якось я поїхала на чергову барахолку, де шукала каміння і деталі для своїх виробів. Частину я замовляю в інтернеті, частину — щось вінтажне, старовинне, намагаюся знайти на «блошці». Повз мене снувала купа людей: від мільйонерів-колекціонерів до безхатьків. Вони теж рилися у коробках і перебирали уживані речі на прилавках. «Боже, — раптом подумала, — що я тут роблю? Я була на самому олімпі журналістики, в костюмах від Кевіна Кляйна брала інтерв’ю у шести президентів України, а зараз у сукні з секонд хенду порпаюся на блошиному ринку казна-де! За 2000 км від дому…»

А потім подумала: «А чого соромитись! Я ж не сиджу в Німеччині, чекаючи манни небесної. Я зняла корону і намагаюся щось робити…» Постійно майструю свої прикраси зі штучного каміння. Потім віддаю їх на українські благодійні ярмарки в Дрездені і в Україні. На замовлення Національної спілки журналістів України зробила оригінальні сувеніри-обереги в кольорах державних прапорів для колег з Норвегії, Данії та Фінляндії, країн, що допомагають українським журналістам в цей важкий час…

Передавала й нашим захисникам на фронт маленьких жовто- блакитних янголів, щоб вони їх оберігали тощо…

«Постійно майструю свої прикраси зі штучних каменів. Віддаю їх на українські благодійні ярмарки в Дрездені та в Україні, розповідає Наталя

4. Я сумую в Україні за своїм будинком, Азовським морем, Хортицею, рідною мовою. За друзями та колегами. А найбільше — за своїм старшим сином. Він працює на одному з важливих підприємств Запоріжжя. У нас з ним є кодова фраза, яку він має промовляти під час ранкових дзвінків з України щодня: «Мамо, привіт! Я живий, наш будинок цілий».

Тож у Німеччині я живу від ранку до ранку…

5. Після війни я планую повертатися. Сьогодні багато моїх друзів в Запоріжжі продовжують жити у прифронтовому місті. Незважаючи на постійні повітряні тривоги, тут працюють театри, філармонія, великі та малі підприємства. Друзі кажуть, що їм дає силу енергія міста, яке не скорилося, яке працює, що вони стають сильними, коли разом співають і плачуть на концертах та виставах у театрі… Думаю, ця енергія — це щось таке величне, чого ми не маємо тут, на чужині, хоч і постійно донатимо і намагаємось бути причетними до України…

«Ця енергія України — це щось таке величне, чого ми не маємо тут, на чужині, хоч і постійно донатимо і намагаємось бути причетними до України», — каже Наталя

«Я вважав, що моїм друзям тільки заробити копійку і випити, але ні! Війна їх розбудила…»

Андрій, Київська область. Майстер ЖЕКу. Наразі живе в Італії, в Неаполі.

1. Я потрапив до Італії у лютому 2022 року. Там мешкала моя молодша сестра. Приїхав ніякий. Напередодні дружина подала на розлучення. Вона давно працювала у Польщі, молодша за мене, знайшла іншого. І за тиждень до 24 лютого нас розвели. Пережив це тяжко. Запив. Навіть війну через це сприйняв з якоюсь байдужістю.

Все навколо горіло, мій приватний будинок зачепило вибухами. А мені через те розлучення було все одно. Настрій був: «Згорів сарай, гори і хата!» Зміг вибратися з окупованого села, сів на потяг і поїхав за кордон. Можна сказати, тікав від себе. Пропустили без проблем, бо мені на той момент вже виповнився 61 рік.

В Італії оформив документи як біженець. Сестра допомагала шукати роботу. Нарешті, знайшла мені місце садівника.

2. Вразила приємно природа. Неприємним, швидше неприйнятним, як на мене, було те, як італійські чоловіки дивляться на жінок. Це перше, що мене вразило. Італійці дуже крикливі, балакучі. Особливо чоловіки. Все чи майже все крутиться навколо сексу. Наші, українці, дивляться на українських жінок крадькома, щоб ніхто не бачив. Їхні — розглядаюсь впритул, навіть можуть забігти наперед, щоб «уточнити деталі». Ми собі такого не дозволяємо.

Вразили і стосунки в італійських сім’ях. В усякому разі в тих, що я бачив. Не буду стверджувати, що всі такі. Чоловіки там зазвичай оплачують всі закупи в супермаркеті. Але як вони повертаються до машини!.. Він йде королем, крутить ключі від авто на пальці, а вона тягне сумки, бо він заплатив, а ти ніхто. Ось такий розподіл ролей. Іноді чоловіки не заморочуються, щоб купити додому якусь побутову техніку. Краще він витратить на себе, коханого, на бари-ресторани.

Мій друг-італієць постійно возив пральну машинку в ремонт. Я кажу: «Чого ти цей мотлох тягаєш туди-сюди, купи нову пралку, дружина зрадіє!» «Їй треба нова — хай сама і купляє!» — відповів він…

Наші українські сім’ї більш об’єднані і традиційні: щоб грошики в купі були, щоб усе вирішувати разом. А італієць приїхав додому з роботи, поїв, попив — і у бар. Проте, коли італійці одружуються з українками, міняються. Починають газдувати. Заробляють європейські пенсії, їдуть в Україну, відкривають там піццерії, навіть під час війни…

3. Що вам сказати про мої здобутки і втрати тут?.. Здобутків не було. Більше втрати. Через сім місяців, певно, через стрес з розлученням, я захворів на діабет. Здоров’я посипалося. Осліп. Майже нічого не бачу, тільки обриси людських фігур і трохи світла. Відтяли ступню. Спочатку одну, через два роки другу.

4. Я сумую за своїми приятелями в Україні, з якими познайомився вже тут, в Неаполі, коли тільки приїхав в лютому 2024-го. Вони працювали в Італії ще до широкомасштабного вторгнення. Прості люди. Роботяги. Абсолютно байдужі до української політики. Кого б я не згадував з політиків, вони всі були для них «під…си». В аналіз політичних процесів вони не заглиблювалися. Їхній головний аналіз в Італії був: де більше заробити і як дешевше випити. Працювали ким попало: де платять, там і роблять. У нас з ними була своя маленька українська діаспора в Італії. Та бачилися рідко, бо жили і працювали далеко один від одного.

Коли почалася війна, хлопці поступово перестали виходити на зв'язок. Запитую у спільного знайомого: «А де Коля?». «Воює», — каже. «А Василь Семенович?» — «На нулі…». «А Сашко?» — «І він в Україну поїхав воювати». Ви розумієте, що відбулося? Я вважав, що моїм друзям тільки заробити копійку, випити, потриндіти, але ні! Війна їх розбудила. Їхню справжню чоловічу природу. Вони відчули якусь таку силу патріотичну… Бо ця пропаганда, яка була спочатку, що ми козаки, ми вільні українці, вона точила камінь, що треба йти, треба боронити… І вони пішли!

Самі поганенькі, самі звичайні мужички і ті схаменулися і пішли воювати. Двоє з них загинули як герої у бою. Один, з яким я потім встановив зв’язок, дзвонив мені напередодні своєї загибелі. Казав: «Андрію, тут так страшно, капець! Але це найкращий час мого життя! Я тут відчуваю себе людиною, а не гімном собачим. Що я щось тут роблю, чогось вартий!»

Два інших мої італійські приятелі, слава Богу, живі, воюють. Кличуть мене до себе. Пам’ятають, що я взагалі-то був нівроку. Вони ж не знають, що зі мною сталося, поки вони три роки воювали, що я через цей діабет на діалізі щотижня, що сліпий, без ніг, і чекаю на інвалідному возику, поки прийде соцпрацівниця і вивезе мене подихати свіжим повітрям…

Крім приятелів, в Україні я сумую за своїм будинком. З дітьми у мене складні стосунки. Дві доньки живуть в Україні зі своїми хлопцями. Як тільки тато захворів і перестав працювати і надсилати їм кошти, вони скоротили спілкування зі мною до мінімуму. Дзвонять хіба раз на місяць.

5. Щодо повернення складне питання. У мене на тиждень 4 гемодіалізи. По 250 євро кожний. На рік держава витрачає на мене по страховці 48 000 євро. Я тут самотній. На жаль, залежу від чужої допомоги, від соцпрацівників. Сестра, звісно до мене забігає, але у неї хвора свекруха, вона багато працює. Розумію, що я ніколи не отримаю в Україні таке медичне обслуговування як тут. Тому, буду робити все, щоб після війни залишитися в Італії.

Щодо інших… Кажуть: мало хто повернеться. Ні! Люди повертатимуться. У міста. У села. І будуть бродити в цих будяках, в цих полях і гайочках, хай воно не таке досконале, розхристане, розбите війною, але воно своє.

Раніше «ФАКТИ» розповідали про те, чим займаються українські біженки за кордоном: «У Німеччині, якщо отримуєш соціальну допомогу, ти завжди «під ковпаком у Мюллера».

Источник